Сегодня мои песни не кончаются,
Я допою их с вами в небесах,
А дни так извинительно прощаются,
Как стрелки убегают на часах.
Я допою их с вами в лазурных небесах,
Где Господа престол, и мир царит.
Мы допоём их здесь, мы допоём их здесь,
Где Господа престол и вечный Свет.
Христос освободил от рабства тления,
Свободу духа на кресте купил.
Чрез новое духовное рождение
Он с Богом человека примирил.
Он всех нас чрез Спасителя с Собою примирил.
Ну, как же нам не петь Ему хвалу?
Ну, как же нам не петь? Ну, как же нам не петь?
Ну, как же нам не петь Ему хвалу?
Уходят, словно птицы, разлетаются
Друзья мои в небесный, Отчий дом…
Так пусть же наши песни не кончаются, -
Мы в вечности их с вами допоём
Мы допоём их с вами в лазурных небесах,
Где Господа престол, и мир царит.
Мы допоём их здесь, мы допоём их здесь,
Где Господа престол и вечный Свет.
Комментарий автора: С любовью и доброй памятью друзьям, Владимир Павленко
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Хорошо ндм брат живем надеждою.
в сердце Дух Святой ее вложил,
пусть ведет нас узкою дорогою,
в град святой Иерусалим!
помнищь слова :Болезней там нет,
не гаснет там свет ИРУСАЛИМ.
Там вечно живут,там песни поют,Иерусалим! ТО город живых,то город святых,Иерусалим!К тебе я стремлюсь, с тобой я соьюсь,Иерусалим! Комментарий автора: Иерусалим - мечта любого христианина, только бы верность сохранить в это последнее время. Будьте благословенны.
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
